Ти людина у цьому світі,

І тому ти за все в одвіті:

І за те, чи родить пшениця,

І за те, чи чиста криниця,

Чи літає в небі пташина,

Чи сміється дзвінко дитина,

Чи буяють під сонцем квіти, -

Ти за се, ти за все в одвіті…

Ці слова належать людині, у якої ми, учні 9Б класу, узяли інтерв’ю. Розмова з Любомирою Василівною Іванків була надзвичайно приємна та тепла.

- Розкажіть про себе, про своє дитинство, юність.

- Я народилася в мальовничому місті Копичинці. У цьому чарівному куточку України пройшло дитинство, юність, молодість… Навчалась я в Івано-Франківську, на факультеті української мови. При вступі, на факультет моєї мрії, був великий конкурс, а на факультет російської мови – малий. Подруга, яка поступила на факультет російської мови, радила мені, щоб я переходила до них. Пояснювала це тим, що викладачі російської мови отримують більшу зарплатню. Але я, звичайно, відмовилась.

Закінчивши літературний факультет Івано-Франківського педінституту, я повернулася у рідне місто. Тут знайшла свою долю, здійснила мрію – протягом багатьох років працювала вчителем української мови та літератури.

Живу скромно. Як бачите, моє багатство – книги.

- Коли ви почали писати вірші?

- Перший вірш був написаний у 8 класі. Він був про кохання.

- Чи друкувалися ваші вірші?

- Так! Спочатку в районній газеті «Вітчизна», а пізніше і в інших.

- Чи є вірш, який ви вважаєте найкращим?

- Ні, такого немає. Вони всі мені однаково рідні і дорогі. Кожен вірш спочатку зароджувався в душі, я його обмірковувала і «виливала» на папір.

- Чи підтримували вас рідні як поетесу?

- Так! Рідні пишаються мною, але інколи сердились, бо робота забирала багато часу.

- Що було для вас, Любомиро Василівно, є важливішим: бути вчителем чи поетесою?

- Я ніколи над цим не задумувалась! Ви перші дали мені таке питання. Важливіше, напевно, бути вчителем української мови та літератури. Без цього я б не писала.

- Що надихнуло вас писати? Можливо, у вас є муза?

- Ні, музи у мене немає. Я просто відчула, що потрібно свої думки записувати. І, мені здається, в мене непогано виходить.

- Що надихнуло Вас, Любомиро Василівно, написати пісню про Копичинці?

- Наближався ювілей нашого міста. Хотіла написати щось про рідне місто. І так сталось, що вірш став відомою копичинецькою піснею.

- Які ваші улюблені поети?

- У мене їх три: Григорій Сковорода, Тарас Шевченко та Леся Українка.

- Що саме захоплює вас у їх творчості?

- У Г.Сковороди – патріотизм, у Т.Шевченка – ліричність, у Лесі Українки – ніжність.

- Чи є у вас вірші, присвячені Вашим дітям?

- Так, у мене багато віршів про школу, дітей…

- Ми вас про власних дітей запитуємо?

- Я знову за своє! Ще коли працювала, то знайомі люди запитували: «Як ваші діти?» Я завжди говорила про шкільних дітей. І мене перебивали, що вони про моїх дітей запитують. Так, у мене є вірші, присвячені моїм дітям. (зачитує вірш «Колискова»).

- Щоб ви побажали молодому поколінню і нашій мові?

- Молодому поколінню я бажаю любові в серці, бо без неї важко жити. Бутьте не байдужими. А мові бажаю процвітання, повноцінного розвитку в державі.

- Дякуємо, Любомиро Василівно, за щиру розмову.

- І я також дякую вам, що прийшли до мене. Хочу особисто подякувати директору школи-гімназії О.І.Білик, що помістили у дитячий щоденник мій вірш про Копичичинці. Дякую, що не забуваєте про мене. На згадку про наше інтерв’ю хочу подарувати вам дві збірки віршів із власними творами.

- Щиро дякуємо за подарунок. Бажаємо вам міцного здоров’я, творчого натхнення, радості й надій.